Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

– А ти, моя жінко, чому мені нічого не сказала про свій сон вночі і про Красноворонку? Не був би я синів своїх втратив.

Та що помогло сперечатись? Серце боліло і в батька, і в матері; одне другого звинувачувало, одне другому вже тепер не вірило, а синів як нема, так нема.

Минуло багато літ від тої пригоди. Любка вже виросла на гожу панночку. Про братів вона не забувала – все мала надію, що вони колись до неї вернуть, що вона їх побачити мусить. Але брати не вертали.

– Не вертають брати до мене, піду я до них, – сказала собі раз Любка і постановила справді пуститися в дорогу відшукати братів.

Мати спиняла, пустити не хотіла.

– Стратила вже синів, не хочу тебе стратити, доню, єдина моя розрадо, єдина моя потіхо. Ти світу не знаєш; ні, не хочу, не пущу.

Але донька як стала просити, як стала благати, так мати не втерпіла, позволила.

Отець і мати поблагословили Любку на дорогу. Пішла Любка на захід сонця, бо в ту сторону полетіли були її брати.

Йде, йде цілу днину, а надвечір прийшла до хатини в лісі. Дивиться у віконце, а там стіл дубовий, на нім горить свічка, а при столі сидить старець з білою, як сніг, бородою і читає грубу-прегрубу книжку.

Дівчина боялась стукати у віконце, але ще більше боялась темної ночі в лісі.

Відважилась застукати у віконце.

Старець відложив книжку, встав від стола, вийшов і отворив сінешні двері.

– Хто то до вікна мого стукав? – запитав він спокійно, поважно, але не гнівно.

Любці легше на серці зробилось.

– Я заблукала в лісі і не знаю дальше дороги, – сказала вона тихо.

– Ходи ж до хати, переночуєш у мене, а завтра підеш в дальшу дорогу.

Любка увійшла у хатину, а старець спитався:

– Скажи мені, доню, куди ти йдеш і за чим; а може, я раду тобі дам.

– Я йду братів своїх шукати; вони тепер жиють десь в горах зачарованими орлами.

– От добре, доню, що ти до мене зайшла. Бо мусиш знати, що я король над всіма маленькими пташками; завтра рано свисну, вони всі позлітаються, а може, котрий з них знає, може, що чував про твоїх братів-орлів.

Любка і втішилась, і здивувалась.

– То ви король над пташками? – спитала вона. – Як же то може бути? Розкажіть мені, бо я дуже цікава.

– Так, моя доню, я король над всіма дрібненькими пташками, мій середущий брат панує над всіма середущими птицями, а найстарший брат має під собою самі найбільші, як бузьків, орлів, чаплі, струсів і т. д. Спершу жили всі птахи між собою в згоді, але потім одні на других зачали нападати, одні других вбивати. І настала межи ними незгода, настала ворожнеча, боязнь і тривога. Зібрались пташки найменші, що терпіли від середущих і найбільших, і постановили боронитися разом, спільними силами проти нападистих птахів більших. Зібрались середущі, що терпіли від найбільших. Прийшли вибирати короля, що повів би їх на війну, та ніхто з них не мав охоти бути королем. Вкінці вибрали сокола. Зібрались вкінці і найбільші птахи та задумали ще гірше, ніж перше: нападати на середущі та найменші птахи. Та вибрали вони собі королем орла, та назвали його царем всіх птиць.

В той спосіб зробилися між птахами три великі громади: громада птахів найменших, громада птиць середущих, третя громада птахів великих.

В громаді пташків найменших нема короля: вони вибирають собі на раді що кілька літ одного пташка своїм старшиною. Кожний рід пташат вибирає собі послів і висилає їх на раду, де радять над спільними справами і установляють для цілої громади закони; старшина зі своїми найвищими урядниками, міністрами має лише дбати про те, щоби ті закони виконували. Кривди не має тут жоден рід пташків: всі живуть під однаковими правами, всім дається рівна справедливість.

– А що сталося би зі старшиною, якби він кому кривду зробив? – спитала Любка.

– Його би зараз скинули, а вибрали іншого. Пташки дали йому власть над собою, але можуть відібрати і дати іншому, що їх свободу буде захищати.

– Не так вже діється в громаді середущих птиць. Там мають короля з роду соколів: син наступає по батькові, а якби королівська родина вимерла, то тоді з іншої родини вибирають собі короля нового. Король має також своїх міністрів; є там і спільна рада (сойм), як у пташків найменших; але там король може часами не потвердити того, що посли на спільній раді ухвалять. І ще скажу тобі цікаву річ: король має, крім міністрів і дорадників, іще одну дорадницю, що її дуже слухає, а знаєш, що за одна? Є то сова, дуже мудра птиця; вона мудріша, ніж той сокіл, що тепер є королем між середущими птицями. Кажуть, що в них не король панує, а його дорадниця сова.

В громаді середущих птиць перевагу мають птиці сильніші: слабші і спокійніші дізнають не раз кривди і хоч пошукають справедливості, та звичайно надармо; їм все кажуть єдине: будьте такі сильні, як ми, то й ви будете могли других так дзьобати, як ми вас дзьобаємо. Добре, а де ж і коли ті слабші тої сили наберуть, як їх сильніші все дзьобати будуть? А сильніші птиці, що їм добре діється, кажуть перед чужими птахами, що вони справедливо собі зі всіма птахами поступають, «по заслугах», вихваляють порядки в своїй громаді та кажуть, що над них нема на світі ліпших.

Ще гірше, ніж межи середущими птицями, діється в громаді птиць великих. Там орел панує зі своїми орлами-міністрами. Ради сойму, послів від поодиноких родів птахів там зовсім нема: як цар скаже, так всі слухати мусять. Ще більше: недавно видав їх цар приказ, щоби всі однаковою мовою говорили – всі по-орлиному: і чаплі, і бузьки, і лебеді, і гуси. На той приказ лебеді зі страху зовсім оніміли, і тепер кажуть, що кожен лебідь доперва перед самою смертю пісню жалібну проти царя співає, гуси лиш ґеґочуть, бо давно свою мову забули, а бузьки клекочуть; а перше і вони по-своєму говорити вміли.

Під царем-орлом всі роди птахів однако терплять: всі, крім орлів, чують несправедливість і кривду, але бояться виступати за правдою, бо орли – хижі та дужі птахи, всіх би пороздирали.

Не знаю, як тепер між людьми водиться, бо я вже давно з лісу не виходив. Давніше всі люди рівні собі були і в згоді жили. Однак, відай, тепер не так.